Герберт Маркузе (1898-1979) 2 страница

Предыдущая34353637383940414243444546474849Следующая

Чисте самопізнання в абсолютній іншості, цей ефір як такий, править за основу науки, або знання в загальній формі. Початок філософії висуває передумову чи вимогу, щоб свідомість перебувала в цьому елементі. Але цей елемент набуває завершеності і прозорості лиш у процесі свого становлення. Це чиста духовність як загальне, що має подобу простої безпосередності, - і цей простий елемент, що як такий має екзистенцію, - це основа, мислення, що існує тільки в духові. Оскільки цей елемент, ця безпосередність духу, становить субстанційність духу загалом, він є преосутненою сутністю, відображенням, що само для себе є простим, безпосередністю як такою, буттям, що є відображенням у собі самому. Наука зі свого боку вимагає, щоб самоусвідомлення піднеслося в цей ефір, аби мати змогу жити з наукою і в науці і таки справді жити там. І навпаки, індивід має право вимагати, щоб наука дала йому принаймні драбину, якою можна було б дістатися до тієї позиції, показала йому, що він і в собі має ту позицію. Право індивіда спирається на Його абсолютну незалежність, яку він має на кожному етапі свого знання, бо на кожному етапі, байдуже, визнаний він наукою чи ні і яким змістом наповнює його індивід, це право є абсолютною формою, тобто безпосередньою впевненістю в собі і, таким чином, якщо віддати перевагу саме цьому вислову, безумовним буттям. Якщо позицію свідомості - усвідомлювати об'єктивні речі як свою протилежність, а себе - як їхню протилежність - наука вважає за інше, а. те, де свідомість знає, що вона перебуває при собі й не виходить за свої межі, наука вважає радше за втрату духу, то елемент науки видається свідомості такою потойбічною далечінню, де свідомість уже не володіє собою. Кожна з цих обох сторін видається іншій стороні перекрученням істини. Коли природна свідомість безпосередньо покладається на науку, - це намагання, не знати чим спричинене, узяти й ходити на голові. Спонука прибрати такої незвичної пози і рухатись у ній - це насильство, яке примушують її скоїти, дарма що вона не готувалася до нього з огляду на його начебто непотрібність. Нехай наука сама по собі буде чим завгодно, а у відносинах із безпосереднім самоусвідомленням вона репрезентує себе як щось зворотне від неї; або: з огляду на те, що принцип реальності безпосереднього самоусвідомлення полягає в його впевненості в собі, наука, оскільки самоусвідомлення для себе перебуває за її межами, набуває характеру нереальності. Через те наука має поєднати із собою елемент самовірогідності, чи, радше, показати, що цей елемент належить їй і як саме. А наука, позбавлена такої реальності, - це тільки зміст як щось у-собі, мета, що є лише чимось внутрішнім; це не дух, а лише духовна субстанція. Це в-собі має знайти собі вияв і самому стати для себе, і це означає не що інше, як те, що той елемент має утверджувати самоусвідомлення як щось Єдине із собою.



Якраз становлення науки загалом, або знання, й репрезентує "Феноменологія духу". Знання, яким воно є спочатку, або безпосередній дух - це щось позбавлене духу, чуттєва свідомість. Щоб стати справжнім знанням, або створити елемент науки, що є чистим поняттям самої науки, треба здолати важкий і довгий шлях. Це становлення, яким воно виявляється у своєму змісті і формах, набутих у своєму процесі, не буде тим, що одразу уявляють собі, ведучи ненаукову свідомість до науки; крім того, воно буде чимсь іншим, ніж обґрунтуванням науки, і, звісно, іншим, ніж натхнення, що безпосередньо починається з абсолютним знанням, немов спалахнувши від пістолетного пострілу, і швиденько впорається з іншими поглядами, просто оголосивши, що на них не слід звертати уваги.

Завдання вести індивіда від його неосвіченості до знання треба сприймати в загальному значенні, тобто спостерігати формування універсального індивіда, самоусвідомленого духу. Що стосується відносин між окремим індивідом та універсальним, то в універсальному індивіді виявляється кожен момент, тільки-но набувши конкретної форми і своєї конфігурації. Окремий індивід - це неповний дух, конкретна постать, в усьому існуванні якої переважає одна визначена особливість, тоді як решта особливостей затерті. В духові, що стоїть вище від іншого духу, нижче конкретне існування опускається до рівня непомітного моменту; те, що раніше було самим предметом [Sache], тепер - тільки слід, його форма завуальована, ставши простою тінню. Індивід, чиєю субстанцією є дух, що стоїть на вищому рівні, пронизує цю минущість, і то способом, близьким до того, коли хтось, беручись до вищої науки, проходить ті попередні стадії пізнання, які він уже давно опанував, аби пригадати собі їхній зміст; він згадує про них, але не зосереджує на них свою цікавість. А в аспекті змісту індивід мусить пройти й етапи формування універсального духу, але пройти як форми, що їх уже скинув дух, як етапи вже прокладеного й вирівняного шляху; таким чином, коли йдеться про пізнання, ми бачимо: те, що в попередні історичні періоди давало роботу зрілому духові людей, тепер опустилося до рівня інформації, вправ і навіть дитячих ігор, і в цьому педагогічному поступі можна добачити немов контурно зображену історію світової цивілізації. Це минуле буття вже стало набутою власністю універсального духу, що становить субстанцію індивіда, а отже, з'являючись йому зовні, його неорганічну природу. З погляду індивіда, освіта в цій ретроспективі полягає в тому, що він здобуває вже готове, вбирає в себе свою неорганічну природу й починає володіти нею для себе. А з погляду універсального духу як субстанції, розвиток освіти означає не що інше, як те, що ця субстанція дає собі своє самоусвідомлення, породжує своє становлення і своє відображення в собі.

Наука репрезентує перед нами цей розвиток освіти та культури з усією його докладністю та необхідністю водночас і як те, що вже опустилося до рівня моменту і власності духу. І тут мета - це прозирання духу в те, що таке знання...

Те, що уявлене, стає власністю чистого самоусвідомлення, цього піднесення до універсальності взагалі, - це тільки один аспект розвитку, а не завершена будівля освіти та культури. Спосіб дослідження за давніх часів відрізняється від способу дослідження за новітньої доби тим, що той спосіб полягав у безпосередньому розвитку природної свідомості. Ретельно випробовуючи кожен елемент існування й філософуючи про все, на що натрапляв, цей давній метод став наскрізь пронизаним універсальністю. Натомість за новітніх часів індивід знаходить уже готову абстрактну форму; намагання збагнути і привласнити її - це радше безпосереднє виготовлення внутрішнього і скорочене виробництво універсального, ніж постання універсального з розмаїття конкретного існування. Через те завдання тепер полягає не так у тому, щоб очистити індивіда від чуттєвої безпосередності і зробити його субстанцією, що помислена й мислить, як радше в протилежному: реалізувати універсальне й надихнути його духом, скасувавши непорушні й визначені думки. А проте набагато важче надати плинності непорушним і визначеним думкам, ніж чуттєвому існуванню. Причина полягає у сказаному вище; ті визначеності мають за свою субстанцію та елемент свого існування Я, силу негативного, або чистої реальності; натомість чуттєві визначеності мають тільки безсилу абстрактну безпосередність, або буття як таке. Думки стануть плинними, коли чисте мислення, ця внутрішня безпосередність.

пізнає себе як момент, або коли чиста впевненість у собі абстрагується від себе, проте не покине себе, не відступить убік, а зречеться фіксованості свого самоутвердження й водночас фіксованості чистого конкретного, що є самим Я, на відміну від його розмаїтого змісту, а також фіксованості всіх відмінностей, які, утверджені в елементі чистого мислення, беруть участь у незумовленості Я. Завдяки цьому процесові чисті думки стають поняттями і лише тоді стають тим, чим є насправді, - незалежним рухом, колами; стають тим, у чому полягає їхня субстанція, - духовними сутностями.

Цей рух чистих сутностей становить саму природу науковості. Коли цей рух розглядати як взаємозв'язок його змісту, цей рух є необхідним розширенням цього змісту до органічного цілого. Завдяки цьому рухові шлях, на якому досягають поняття про знання, теж стає необхідним і цілковитим становленням, тож ця підготовча стадія припиняє бути випадковим філософуванням, що випадково спрямовується на ті або ті об'єкти, відносини та думки нерозвиненої свідомості або намагається обґрунтувати істину з допомогою різноманітних міркувань і висновків із певних думок; цей шлях завдяки рухові самого уявлення охопить усе життя свідомості у світі в її необхідності.

Крім того, такий виклад становить першу частину науки, бо існування духу як чогось первісного - це не що інше, як безпосереднє, або початок; початок, але ще не його повернення до себе. Отже, елемент безпосереднього існування - це та риса, завдяки якій ця галузь науки [феноменологія] відрізняється від інших галузей. Вказівка на цю відмінність спонукає до обговорення певних усталених думок, які звичайно згадують у цьому контексті.

Безпосереднє існування духу, тобто свідомість, має два аспекти: знання і об'єктивність, що негативна до знання. Оскільки в цьому елементі дух розвивається й розставляє свої моменти, ця протилежність між аспектами виявляється на кожному етапі розвитку, а всі моменти виступають як форми свідомості. Наука про шлях цього розвитку - це наука про досвід, який здійснює свідомість. Субстанцію, як її саму, так і її рух, слід розглядати як об'єкт свідомості. Свідомість знає й розуміє лише те, що є в її досвіді, бо те, що є в досвіді, - це тільки духовна субстанція, і то як об'єкт свого Я. А дух стане об'єктом, бо полягає в процесі перетворення себе в інше, тобто в об'єкт свого Я, їв скасуванні цієї іншості. А досвідом названо саме той процес, у якому безпосереднє, неприйняте в досвіді, тобто абстрактне - чи то як чуттєве буття, чи то як помислене просте, - самовідчужується, а відтак повертається до себе з цього відчуження і, таким чином, тільки тепер постає у своїй реальності та істині і стає власністю свідомості.

Нетотожність, що постала у свідомості між Я і субстанцією, яка є його об'єктом, - це відмінність між ними, негативність узагалі. її можна вважати за брак цих обох протилежностей, але вона становить їхню душу, їхню рушійну силу, і тому деякі мислителі давнини вважали за рушійну силу порожнечу, бо, хоч і розуміли рушійну силу як негативність, ще не думали про цю негативність як про самість. Оскільки ця негативність постає передусім як нетотожність Я і об'єкта, то це не меншою мірою й нетотожність субстанції із собою. Те, що начебто відбувається за її межами й видається діяльністю, спрямованою проти неї, - це її власна дія, і субстанція засвідчує, що вона, по суті, суб'єкт. Коли вона цілком засвідчила це, дух ототожнює своє існування зі своєю сутністю; дух, такий, як є, становить свій власний об'єкт, а абстрактний елемент безпосередності та відокремленості знання від істини подоланий. Буття абсолютно опосередковане, є субстанційним змістом, а водночас і безпосередньою власністю Я, самістю, або уявленням. На цьому й закінчується феноменологія духу. Дух готує для себе в цій феноменології елемент знання. В цьому елементі моменти духу містяться у формі простоти, яка знає, що її об'єкт - це вона сама. Моменти духу вже не розходяться відповідно до протилежності між буттям і знанням, а лишаються в простоті знання, є істиною у формі істини, і їхнє розмаїття - це тільки розмаїття змісту. Процес, завдяки якому вони в цьому елементі організуються в ціле, - це логіка, або умоглядна [speculative] філософія,

Наука може організуватися тільки завдяки власному життю поняття, і саме в науці визначеність, запозичена зі схем і приліплена зовні до існування, стає саморушійною душею наповненого змісту. Рух сутнього почасти полягає у становленні іншим, а отже, у формуванні свого власного іманентного змісту, а почасти - у втягуванні назад цього сформованого змісту, цього свого набутого існування, а це означає, що воно робить себе моментом і спрощується до визначеності. На першому етапі цього руху негативність полягає в диференціації та утвердженні існування, а на другому етапі, в тому поверненні до себе, - у становленні визначеної простоти. Саме таким способом зміст засвідчує, що його визначеність не дана йому чимсь іншим і не просто приліплена до нього, зміст сам надає собі цієї визначеності, сам надає собі статусу моменту й визначає своє місце в цілому. ...Але, занурившись у свій матеріал і наслідуючи рух цього матеріалу, пізнання знову повертається до себе, але не раніше, ніж зміст в усій своїй повноті втягнеться в себе, спроститься до визначення, опуститься до рівня якогось аспекту того існування й перейде в свою вищу істину. В результаті цього процесу постає просте ціле, що саме оглядає весь свій зміст, і постає воно з багатства, в якому, здається, загубилося його відображення.

Загалом через те, що, як сформульовано вище, субстанція сама в собі є суб'єктом, будь-який зміст - це своє відображення в собі. Пробування [Bestehen], або субстанція кожного існування - це його самототожність, бо його нетотожність із собою була б його розпадом. Але самототожність - це чиста абстракція, а така абстракція - це мислення. Коли я кажу якість, я говорю про просту визначеність; завдяки якості якесь існування відрізниться від іншого існування або якраз і є існуванням; воно існує для себе або існує із собою завдяки цій простоті. Але внаслідок цього воно і є, по суті, мисленням. Під цим слід розуміти, що буття - це мислення; саме в цьому виявляється прозірливість, що здебільшого має тенденцію уникати звичайних позбавлених поняття розмов про тотожність мислення і буття. Отже, завдяки тому, що пробування якогось існування - це самототожність, або чиста абстракція, воно є своєю власною абстракцією, або ж якраз і є своєю нетотожністю із собою і розпадом, - своєю власною внутрішньою суттю [Innerlichkeit] і поверненням до себе, - своїм становленням. Завдяки такій природі сутнього і тією мірою, якою воно має таку природу в очах знання, це знання - не діяльність, яка трактує зміст як щось чуже, не відображення-в-собі, спрямоване від змісту; наука - це не той ідеалізм, що заступає догматизм утвердження, набуваючи форми догматизму запевнення, або догматизму впевненості в собі. Оскільки знання бачить, як зміст повертається у свою власну внутрішню суть, діяльність знання радше занурюється в цей зміст, бо ця діяльність - іманентне Я змісту, і водночас вона повертається в себе, бо ця діяльність - чиста самототожність в іншості; отже, діяльність знання - це хитрощі, що дають змогу, нібито утримуючись від діяльності, приглядатись, як визначеність та її конкретне життя, і то саме там, де, як йому здається, воно досягає самозбереження і утверджує свої власні інтереси, робить щось цілком протилежне: спричиняє свій розпад і перетворюється на момент цілого.

Якщо вище значення тями було сформульоване з погляду самоусвідомлення субстанції, то на основі щойно сказаного її значення розкривається з погляду визначення субстанції як сутнього. Буття - це якість, самототожна визначеність, або визначена простота, визначена думка; це буття з погляду тями. ...Завдяки своїй простоті, своїй самототожності, вона видається стабільною і постійною. Але ця самототожність - теж негативність, і тому це стабільне буття переходить у свій розпад. Визначеність починає видаватися визначеністю передусім у своїх відносинах із чимсь іншим, а її рух, здається, накинутий їй ззовні якоюсь чужою силою; але те, що вона містить у собі свою іншість і є саморушійною, зумовлене вже простотою самого мислення. Адже мислення саморушійне і диференційне, є своєю власною внутрішньою суттю, чистим поняттям. Отже, в такому разі й сама тямовитість є становленням і, як таке становлення, -розумністю.

У природі отак описаного буття, що у своєму бутті є водночас поняттям, і полягає загалом логічна необхідність; тільки вона є розумною, ритмом органічного цілого, є знанням змісту такою самою мірою, якою зміст є поняттям і сутністю; одне слово, тільки вона належить до сфери умоглядного мислення. Конкретна форма внаслідок свого внутрішнього процесу руху постає як проста визначеність і завдяки цьому підноситься до рівня логічної форми та існує у своїй сутності; її конкретне буття - це лише цей рух і є безпосереднім логічним буттям. Через те немає потреби прикладати зовні до конкретного змісту якусь формальну схему: зміст за самою своєю природою є переходом у форму, яка, проте, припиняє бути цим зовнішнім формалізмом, бо форма - це найпритаманніше становлення конкретного змісту.

Ця природа наукового методу, що почасти невіддільний від змісту, а почасти сам визначає свій ритм, репрезентована, як уже зазначено вище, в умоглядній філософії. Сказане тут хоч і виражає поняття, проте не може бути чимсь більшим, ніж передбачувальним запевненням. Істина, яку воно містить, полягає не в цьому почасти вже викладеному матеріалі, і саме з цієї причини її анітрохи не спростують, якщо хтось натомість запевнятиме, що це не так, що насправді відбувається таке і таке, або якщо нам пригадають і перекажуть поширені ідеї, видаючи їх за усталені та відомі кожному істини, або якщо зі скарбниці божественної інтуїції дістануть щось нове й запевнятимуть у його безперечній слушності. Таке ставлення звичайно становить першу реакцію знання, яке зіткнулося з чимось невідомим, бо воно намагатиметься зберегти свою свободу і свій власний погляд, свій власний авторитет супроти чужого авторитету (бо саме в такій подобі вперше з'являється щось сприйняте), а також прагнутиме уникнути отієї начебто ганьби, яка нібито полягає в тому, що довелося щось вивчити; а коли щось невідоме приймають зі схваленням, аналогічна реакція полягає в тому, що в якійсь іншій сфері мало б назву ультрареволюційних промов і дій.

Саме через те при опануванні науки дуже бажано, щоб студент не цурався зусиль, пов'язаних з поняттям. Ця вимога потребує зосередження на понятті як такому, на простих визначеностях, як-от буття-в-собі, буття-для-себе, самототожність і т. ін., бо це чисті саморушійні елементи, які можна було б назвати душами, якби поняття душі не означало чогось вищого за те, що міститься в цьому слові...

VI Дух

Розум - це дух, якщо його впевненість, що він є всією реальністю, піднеслася до істини, і розум усвідомлює себе як свій світ, а світ як самого себе. На становлення духу вказував безпосередній попередній рух, у якому об'єкт свідомості, чиста категорія, піднеслася до поняття розуму. У спостережному розумі ця чиста єдність Я і буття, буття-для себе і буття-в-собі визначена як у-собі або як буття, тож усвідомлення розуму знаходить себе. Але істина спостереження - це радше скасування цього безпосереднього інстинкту, що знаходить, неусвідомленого існування цього інстинкту. Розглянута категорія, знайдена річ вступають у свідомість як буття для-себе Я, яке тепер знає себе в об'єктивній сутності як Я. Але визначення категорії як буття-для-себе протиставлене буттю-в-собі, теж є однобічним і є моментом, що сам себе скасовує. Через це категорія стає для свідомості визначеною - такою, якою вона є у своїй універсальній істині, як сутність, що існує в собі і для себе. Це ще абстрактне визначення, що становить сам предмет, є тільки духовною сутністю, і усвідомлення цієї сутності - лише формальне знання про неї, яке переймається її різноманітним змістом; це усвідомлення, фактично, ще відрізняється від субстанції як щось одиничне і або дає свавільні закони, або гадає, ніби ті закони, якими вони є в собі і для себе, воно має у своєму знанні як такому і вважає себе за силу, що висловлює судження про ці закони. Або ж, коли дивитися з боку субстанції, це духовна сутність, яка існує в собі і для себе, ще не усвідомлюючи себе. Проте сутність, яка існує в собі і для себе й водночас реальна в своїх очах як свідомість і сама репрезентується собі, - це дух.

Його духовна сутність уже була позначена як моральна субстанція, але дух - це моральна реальність. Дух - це Я реальної свідомості, якій він протиставлений, чи, радше, сам протиставить себе, як об'єктивний реальний світ, що, проте, втратив для Я будь-яке значення чогось чужого, і так само і Я втратило будь-яке значення відокремленого від духу, залежного чи незалежного буття-для-себе. Будучи субстанцією і універсальною, самототожною постійною сутністю, дух становить непохитну і незнищенну основу і вихідний пункт діяльності всіх, а також їхню мету і кінцевий пункт як помислене особі будь-якого самоусвідомлення. Ця субстанція - ще й загальний витвір, вироблений завдяки діяльності всіх і кожного як їхня єдність і тотожність, бо вона є буттям-для-себе, Я, діяльністю. Як субстанція дух - це несхитна справедлива самототожність, проте як буття-для-себе ця субстанція - доброта, яка розпадається, жертвує собою і в якій кожен здійснює свій власний витвір, розриває універсальне буття й бере собі свою частку. Саме цей розпад сутності на одиничні частки становить момент діяльності і Я всіх індивідів; цей розпад - рух і душа субстанції, спричинена універсальна сутність. Саме в тому, що ця субстанція - це буття, яке розчинилось у Я, вона є не мертвою сутністю, а реальною і живою.

Таким чином, дух - це самопідтримна абсолютна реальна сутність. Усі дотеперішні форми свідомості - це абстракції духу; вони конституйовані тим, що він аналізує себе, диференціює свої моменти й перебуває при кожному одиничному моменті. Така ізоляція цих моментів має за передумову сам цей дух і потребує його для свого існування; іншими словами, ця ізоляція існує тільки в духові, що є існуванням. Отак ізольовані, ці моменти створюють ілюзію, ніби вони були б такими, якими є, проте їхній відступ і повернення до своєї основи та сутності засвідчує, що вони тільки моменти, або зниклі величини, й саме ця сутність становить рух і розпад тих моментів. Тут, де вже утверджений дух, або відображення тих моментів у собі, наша рефлексія може коротко згадати про них у цьому аспекті: тими моментами були свідомість, самоусвідомлення і розум. Отже, дух - це свідомість узагалі, що містить у собі чуттєву вірогідність, сприйняття і тяму, і то тією мірою, якою він, аналізуючи себе, дотримується моменту, що він у своїх очах є об'єктивною сутньою реальністю, і абстрагується від того, що ця реальність - його власне буття-для-себе. А якщо навпаки, дух дотримується іншого моменту, набутого при аналізі, тобто вважає, що його об'єкт - це його буття-для-себе, тоді він є самоусвідомленням. Проте як безпосереднє усвідомлення буття-в-собі-і-для себе, як єдність свідомості й самоусвідомлення, дух - це свідомість, що має розум, свідомість, що, як і свідчить дієслово "мати", має об'єкт як раціонально визначений у собі, або як категоризований, але так, що для усвідомлення об'єкта цей об'єкт ще не має вартості категорії. Дух - це свідомість, від розгляду якої ми щойно відступили. І, нарешті, той розум, що його має дух, він розглядає як такий, що існує, або як розум, що реальний у духові і є його світом, тож дух досягає своєї істини; тепер це дух, реальна моральна сутність.

Дух - це моральне життя народу тією мірою, якою дух є безпосередньою істиною; це індивід, що є світом. Дух повинен іти до усвідомлення того, чим він є безпосередньо, повинен скасувати прекрасне моральне життя і через низку форм дійти до знання про себе. Ці форми відрізняються від попередніх форм тим, що вони є реальними духами, власне реальностями і, замість бути лише формами свідомості, є формами світу.

Живий моральний світ - це дух у своїй істині; оскільки дух доходить передусім до абстрактного знання про свою сутність, моральність гине у формальній універсальності права. Дух, відтепер поділений у собі, змальовує у своєму об'єктивному елементі як у несхитній реальності один зі своїх світів - царство культури, і, протиставляючи цьому світові, описує в елементі мислення світ віри, царство сутності. Проте обидва світи, схоплені духом, що з цієї втрати самого себе перейшов до себе, схоплені поняттям, збаламучуються й революціонізуються під впливом розуміння та його поширення, під впливом Просвітництва, і царство, поділене й розширене на цьогобічність і потойбічність, повертається в самоусвідомлення, яке тепер, уже як моральність, осягає себе як суть, а сутність - як реальне Я, вже більше не ставить свій світ і основу цього світу зовні від себе, а всьому дає згаснути в собі і як сумління є духом, упевненим у собі.

Отже, моральний світ, світ, розірваний на цьогобічність і потойбічність, і моральний світогляд - це форми духу, їхні рух і повернення у просте для-себе-сутнє Я духу розвиватимуться, і з них як їхня мета і результат постане реальне самоусвідомлення абсолютного духу.

А. Істинний дух. Моральність

Дух у своїй простій істині є свідомістю і роз'єднує свої моменти. Діяльність поділяє дух на субстанцію і усвідомлення цієї субстанції, а також поділяє і субстанцію, і свідомість, що усвідомлює. Субстанція як універсальна сутність і мета протиставлена собі як сингуляризованій реальності; безмежна середня ланка між цими термінами -- це самоусвідомлення, яке, будучи в собі єдністю себе і тієї субстанції, стає тепер для себе, об'єднує універсальну сутність і свою сингуляризовану [одиничну] реальність, підносить цю реальність до рівня універсальної сутності й діє морально, а також понижує цю сутність до рівня одиничної реальності і здійснює мету, цю суто помислену субстанцію; самоусвідомлення продукує єдність себе і субстанції як свій витвір, а отже, і як реальність,

У розпаді свідомості проста субстанція, з одного боку, зберігає свою протилежність самоусвідомленню, а з другого - репрезентує таким чином у собі природу свідомості, яка полягає в тому, щоб диференціюватись у собі, немов якийсь світ, почленований у своїх сферах. Субстанція, таким чином, розпадається за диференційовану моральну сутність, на людський закон і на божественний закон. Водночас і протиставлене їй самоусвідомлення приписує себе, відповідно до своєї сутності, одній із цих сил, а як знання розпадається на незнання того, що воно робить, і на знання про те, що воно робить, - знання, яке через те є оманливим. Отже, у своїй дії воно відразу дізнається про суперечність тих сил, на які роздвоюється субстанція, та їхнє взаємознищення, а водночас і про суперечність між знанням про моральність своєї діяльності і тим, що є моральним у собі і для себе, і знаходить свою власну загибель. Але фактично завдяки цьому рухові моральна субстанція стала реальним самоусвідомленням, або ж це Я стало Я, що існує в собі і для себе, проте саме внаслідок цього моральність гине.

Памфіл Юркевич (1826-1874)

Памфіл Данилович Юркевич - українській філософ, педагог. Його філософський світогляд сформувався у межах духовно-академічної традиції філософування з її опертям на засади християнського теїзму, на розуміння абсолюту як "живого" Бога, творця і промислителя, свободної і свідомої особистості.

П. Юркевич закладає підвалини "онтологічної гносеології", що згодом стає однією з характерних ознак релігійної метафізики. Пафос діяльного моральнісного духу, яким проникнуті філософські переконання, зумовлює його тяжіння до сфери практичної філософії, переважання в його творчості етичної, педагогічної та психологічної проблематики. П. Юркевич - один із теоретиків філософії серця ( кордоцентризму ).

Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова божого

Хто читає з належною увагою слово Боже, той легко може помітити, що в усіх священних книгах і в усіх богонатхненних авторів серце людське розглядається як осереддя всього тілесного й духовного життя людини, як найістотніший орган і щонайближче містище всіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і думок людини з усіма їхніми напрямами й відтінками. Передовсім ми зберемо деякі місця зі Священного Писання, з яких буде видно, що ці погляди священних авторів на сутність і значення людського серця в усіх царинах людського життя відрізняються визначеністю, ясністю й усіма ознаками свідомого переконання, а відтак зіставимо це біблійне вчення з поглядами на цей предмет, які панують у сучасній нам науці.

Серце е хранитель і носій усіх тілесних сил людини. Так, Давид виражає виснаження тілесних сил від тяжких страждань словами: серце моє зомліло (Пс. 40,13); серце моє розколотилось, сила мене полишила (Пс. 38,11). Стомлений прочанин наснажує своє серце шматком хліба (Суд. 19, 5), й узагалі вино, що серце людське звеселяє, і хліб, що скріплює серце людське (Пс. 104, 15). Тому серце висихає, коли людина забуває їсти хліб мій (Пс. 102, 5). Непомірні обтяжують серця свої обжорством, пияцтвом та життєвими клопотами (Лк. 21, 34), серця свої вигодовують, немов би на день заколення (Як. 5,5). Милосердний Бог сповнював харчами їжею й радощами серця ваші (Дії. 14,17).

Серце е осереддя душевного й духовного життя людини. Так, у серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; у ньому виникають різноманітні наміри й бажання; воно є містище волі та її жадань. Ці дії намірів, бажання й рішучості позначаються виразами: віддався я всім серцем (Бкл. 1, 13); Даниїл постановив у своєму серці (Дан. 1, 8); і було на серці мого батька Давида (1 Цар. 8, 17). Таке саме говорять вирази: серцем віруємо для праведности (Рим. 10,10), як серце йому призволяє (2 Кор. 9, 7), щоб серцем рішучим трималися Бога (Дії. 11, 23). Стародавній Ізраїль повинен був приносити дари на побудову скинії, кожен за щедрим серцем своїм (2 М. 35, 5), і приходили кожен чоловік, кого вело серце його (2 М. 35, 21). Хто висловлював свої бажання, той казав, що було на серці його (1 Цар. 10, 2). Коли ми робимо що-небудь охоче, то наш учинок походить від серця (Рим. 6, 17). Кого ми любимо, тому віддаємо наше серце, й навпаки, того маємо у нашому серці: дай мені, сину мій, своє серце (Пр. 23, 26); ви в серцях наших (2 Кор. 7, 3); я маю вас у серці (Фил. 1, 7).


6366958766939743.html
6367014408926561.html
    PR.RU™